 Отже трохи аклємавшись після 40 годинної дороги в потязі, черкану своїх пару вражень...
Ідея залізти на Ельбрус переслідувала крайні два роки, та то групи не було, то відпустку не давали... Цього разу все ж таки вибрався, почалось з того що приїхав я в Пятигорськ, сам, і там почав потроху здибатись. Нас було шестеро, з України двоє, я і інструктор, в таких сходженнях краще мати провідника, бо хз шо там і як, і куди взагалі йти, також була жінка з Владивостоку — золотий призер по бігу серед ветеранів і альпініст, хлопець з Сочі, і двоє Москвичів. Переїхали у квартиру у містечко Нейтрино, щоб залишити там зайві речі, взяти кішки, льодоруби, системи і т.д., і одразу почали афігевати з місцевих пейзажів, ще по дорозі глянув у вікно і побачив на горизонті хмари, через хвилину до мене дойшло що ніякі це не хмари а засніжені Кавказькі вершини, головний хребет Кавказу з «двохвершинним» Ельбрусом, тількі від самої думки про те що саме туди ми і прямуємо, мурахи по тілу.
Підігнавши спорядження та перепакувавши рюкзаки ми вирушили на акліматизаційний вихід, на вершину Курмичі 4050 м. 1Б категорії складності. Починалось все досить таки наївно, сонце гріло спину, нескладний підйом лісом, з річкою, яка як пізніше виявится протікає з самого верху. На вершину ми йшли три дні і коли дійшли до першого чекпоінту, складалось враження, що така погода буде завжди. Вночі лівануло, та й ще з блискавками, а на ранок ми трошки прифігіли від побаченого, вершини які вчора ми спостерігали зеленими були вкриті снігом, проте дощу вже не було, тож особливо не одягаючись пішли далі. Година ходу і ми повертаємо в ущелину, між скель і починаємо бачити реальні масштаби Кавказу. Ландшафт в основному каміння різних розмірів, є й такі на які буквально лізти треба, між камінням широко розтікається все та ж ріка, і йти треба по ній, ще через деякий час ущелина звузилась і змінила кут нахилу до того, що далі можна було пройти лише по одному, за допомогою мотузки. Після цієї перешкоди, на висоті 3500 м. почався сніг, відносно не глибокий, нижче коліна це був другий і одночасно третій чекпоінт, бо на саму вершину не було сенсу брати всі речі. Другої ночі вітер погнув алюмінієву дугу намету Terra Incognita (не беріть такі намети на висоту) крім того, що з усіх боків намет був закріплений камінням та льодорубами, приходилось тримати його зсередини та розпирати рюкзаками бо одна сторона майже завалилась. На ранок, вже був мороз, вся вода залишена в пляшках на дворі позамерзала, а намети були вкриті чи то інієм чи снігом, тому перед тим як вночі вилізти зі спальника в туалет треба було тричі подумати.
Другим ранком пішли на Курмичі, взявши з собою лише одяг, та спорядження, не знаю, яка була температура але при затяжному підйомі в термобілизні, флісі і пуховику, було комфортно і не жарко, підйом на Курмичі виявився мабуть найскладнішою частиною походу, адже піднімались в зв’язці по скельному гребеню, де крім як зачепитись об щось льодорубом, нормальних опор немає. Зайшли на вершину (4050м.), панорами бомбезні, видно Ельбрус! Розтягнули стяг ГО Львів Екстрім клуб, і почали спускатись. Невідомо що було складніше... На третій день зібрали всі речі і почали спуск тією самою дорогою, спустившись на 1000 м. вниз, було відчуття, що ми врятувались, під ногами знов була зелень, вийшло сонце (місцями незначно дощило). Десь за півдня, ми спустились з того місця куди наверх йшли три дні. Четвертий день ми витратили на приведення себе та снаряги в порядок, просушили речі, ознайомились з околицями і вчились користуватись жумаром, та мотузкою. На пятий день ми вже мали виїжджати, та погода склалась не на нашу користь, довелось залишитись в квартирі, піднялись на 3200 м, без рюкзаків, в сторону Ельбрусу.
На шостий день наважились поїхати, бо свалу не було, прогнози й далі були невтішні, снігові завіси, нульова видимість, вітер до 100 км/год, температура на вершині до −20 °C. До 3500 м. поїхали на підйомнику (їх там два новий Французький і старий в залежності від погоди може працювати або один з них а можуть взагалі не працювати, ми на новому їхали), не було сенсу вбиватись з самого початку. На 3500 працював ще один старий і «апасний» підйомник, відкритий, з одним малим крісельцем, яке розхитує вітер, а сніг з льодом лупить по лиці. Піднялись десь до 3900 м., потім пішки, йти старались по слідах ратраку, щоб сильно не провалюватись, година підйому і наше спасіння у вигляді маленької халупки, це був притулок «Марія», самий високогірний притулок у Європі (4200 м.), і найближчий до вершини. Розчищаючи собі шлях, своїми ногами, добрались до дверей, замок був не замерзлий, і піддався ключу, томущо був замотаний багатьма кульками. Халупка являє собою укриття, розраховане на досить велику групу, є дві кімнати з деревяними нарами, і декількома застеленими каріматами, газова пічка, що працює на балонах, їх там було два, один майже використаний, і два євровікна, одне можна було відчинити, туалет на вулиці, ще був певний запас продуктів, очевидно від інших груп, на зразок мівіни і консерв. Тут і почалося.. Нажаль всі прогнози себе виправдовували і погода ще більше псувалась з кожнем днем.
Вітер був настількі сильним, що якщо просто стати і стояти на прямій, тіло починало «їхати» Уявіть що б з наметами Terra Incognita було б. Так в притулку ми просиділи 3 дні, і кожен наступний по погоді був гірший попереднього, хоча було й таке, що вітру не було зовсім, але більше 15-ти хвилин це не тривало. Видимості не було взагалі, відійшовши від хати метрів з 20, її зовсім не було видно, і постійно йшов сніг, багато снігу. На третій день ми зрозуміли,що краще тут не стане, надягли все що мали, зв’язались мотузкою, і почали спуск. В таких походах потрібно усвідомлювати, що при непогоді, плани можуть помінятись, а героїзм в таких умовах, може призвести до загибелі. Коли ми зв’язались з водіями ратраків, нам сказали, що всі нормальні люди вже внизу і ніхто в такий циклон сюди не поїде, підйомник теж не працював, було штормове попередження, на вершині синоптики обіцяли −40 °C, тому спускались на своїх двох, це мабуть була найекстремальніша частина походу. Дороги не було, каміння, сніг по груди, в деяких моментах приходилось просто лягати та повзти, на щастя нижні підйомники працювали, томущо крім нас там були ще навіжені, і тому підйомник запустили. Так ми врятувались.
✔ Дорога Львів—Київ — 170 грн (в один бік)
✔ Київ—Пятигорськ — 650 грн. (в один бік)
✔ Оплата провіднику, загальна їжа, оренда кішок, льодоруба, систем, мотузки, каски, наметів, проживання на квартирі у Нейтрино — 4600 грн.
✔ Усі переїзди, підйомники, проживання в «Марії» (3 дні) — 1000 грн.
✔ Оренда пластикових ботів Asolo (3дні) — 180 грн.
В потязі пропонують обміняти гривні на рублі, там самий невигідний курс! Хоча вони брешуть і переконують в протилежному.
P.S. Ето мля горы!
Фото з сходження на вершину Курмачі вже у нас в галереї. Приємного перегляду.
_________________
Lets'GO!  |
Правила
Пошук
Список учасників
Мобільна версія
Групи
Зареєструватись
Профіль
Увійти, щоб переглянути приватні повідомлення
Вхід
Про Ельбрус не переймайся: то була хороша підготовка, наступного разу з погодою точно підфартить. Класна розповідь, класна подорож, гарні фото. 
