 Andrey © 31.05.11 15:17:59 З Парашки на Тустань. Похід Сколе - Урич - Східниця |
    |
|
 Привіт усім!
Минулі вихідні підкрались якось так непомітно і не віщували нічого цікавого… Але на те, мабуть, є мадам «Спонтанність», щоб в одну мить розставити все на свої (непередбачувані) місця.
Отож п’ятниця, обід, дзвінок від Назара (borachok). За якихось півгодини ми уже в центрі за пивом, обговорюєм куди б це податись на вихідні. Вибору особливо великого нема – поскелелазити на скелях Довбуша, або пройтись на Парашку (Параску) і водоспад Гуркало. Після недовгих роздумів зупиняємось на другому варіанті, як більш дешевшому, і новому для нас (на Парашці, а тим паче на Гуркалі ніхто з нас не був). Вирішено – зроблено, розходимось пакувати речі і з самого ранку на електричку.
Вже в електричці, де крім нас з Назаром їхала ще Галина (Gallinka5), нас починають брати сумніви, стосовно маршруту. Попередньо було вирішено піднятись на Парашку зі сторони м. Сколе, спуститись до водоспаду Гуркало, а звідти через с. Корчин вийти у Верхнє Синьовидне. Все це за два дні. Але цього нам виявилось замало і ми всерйоз почали думати, а чи не махнути нам з Парашки на Майдан. Але вирішили спочатку вийти на Парашку, а там глянути по ситуації (погоді).
В Сколе до нас приєднався Юра зі Львова, вірніше то ми до нього приєднались, бо він вже бував на Парашці і знав де починається стежка на маршрут. Підйом на гору досить легкий (це якщо не брати важкого рюкзака, що цілком можливо для походу на один день), а головне цікавий своєю різноманітністю. Стежка звивається між дерев по красивому лісі, місцями перестрибує крізь буреломи. За кілька кілометрів маршруту, зліва від стежки буде джерело. Його легко знайти з а позначкою «Вода», але кажуть в жарке літо воно може пересихати. Далі за кілька км стежка виводить на хребет перед горою Корчанка, на якій видніються антени ретрансляційної станції. Звідси вже рукою подати до вершини г. Парашка.
На вершині короткий відпочинок, фото-сесія і дискусія, куди іти далі… На Майдан нас відмовили йти, Юра намагався переконати нас піти з ним у Ямельницю, але ми все таки вирішили спуститись до водоспаду Гуркало. Деякий час спускаємось разом. Та перед вершиною г. Діл наші маршрути розходяться. Юра йде далі на Ямельницю, а ми через буреломи вниз, в долину Великої ріки, де надіємось відшукати дорогу до водоспаду Гуркало. Виявилось, що ми трохи промахнулись на місцевості, і спускатись довелось набагато більше ніж планувалось. Але врешті-решт ми вийшли до річки, вздовж якої проглядалась закинута дорога, по якій вже давненько ніхто не ходив і не їздив. Йдучи вниз по течії, перетинаючи безліч разів річку, ми спустились в долину перед с. Корчин і вже було втратили всіляку надію відшукати цей водоспад, але за кілька кілометрів від села, таки натрапили на людей, що відпочивали біля нього. Якби не вони, то цілком можливо, що водоспад ми б минули, так як він далеченько від дороги і шуму від нього практично не чути.
Водоспад такий собі, не є чимось вражаючим, але і не маленький. Загальною висотою в кілька метрів, він складається з кількох каскадів. Перед ним невеличке плесо води, де в жарку погоду можна скупнутись. Ми ставимо намет неподалік, на зеленій галявині, біля річки. Перекус з дороги, за весь день таки проголодались… Уже потім палимо вогнище, щоб запекти картоплю і приготувати суп. Дров достатньо на березі річки, намитих потоками води з лісів вище по течії. Уже берегом річки почав поширюватись ароматний запах супу, аж тут на тобі, маєш – обіцяна гроза. Речі в намет, самі туди ж, чекаєм… Гроза виявилась не сильною і не тривалою, що дозволило нам доварити суп і допекти картоплю. А ввечері до нас зайшли гості з Червонограду, щоб запросити нас в гості до них, щоб весело і цікаво провести час біля вогню. 
Наступного дня, думку про те, що потрібно їхати додому, ми одразу відкинули, бо чомусь зовсім вона нам не подобалась… І тут Галинка подає ідею: «А йдемо в Урич, там класні скелі, фортеця колись була…» Слова про скелі подіяли магічно і ми без вагань вирішили піти в с. Урич, глянути на скелі та архітектурну памятку «Тустань».
Йдемо до Корчина, там підсідаєм на автобус, що їде на Сопіт, ним підїжаєм до Підгородців. Далі пішки до Урича. За дві години ходу ми уже розглядаєм схему історичного комплексу «Тустань». Оскільки це заповітник, та ще й історична пам’ятка, то про вогонь ввечері можна забути. Місце під намет також платне – 30 гривень за намет. Але ж ми бідні «студенти», де нам взяти таких грошей? Та світ не без добрих людей, домовляємось за намет безкоштовно. Знову ж таки біля річки, на мальовничій галявині ставимо намет. Йдемо по воду до джерела, що знаходиться на території історико-природнього заповідника. Щоб не нагліти зовсім, платимо за вхід «по студентському». Нам пропонують приєднатись до екскурсії, яка тільки почалась, що ми з задоволенням зробили.
Отож «Тустань» - це давньоруський оборонний комплекс, що ефективно використовував природні скельні утворення в якості фортеці. Фортеця «Тустань» була водночас митним постом на торговельному шляху між Європою і Сходом. Внизу, в долині між скельною фортецею і Острим каменем існувало селище, про що свідчать різноманітні археологічні знахідки. На самому Острому камені також були укріплення і досі збереглась висічена в камені ємність для води. Від Острого каменя до скельної фортеці був збудований дерев’яний частокіл, який захищав селище внизу.
Після екскурсії по залишках фортеці «Тустань» ми спускаємось до джерела, точніше до двох джерел, що витікають практично з одного місця. Вода в джерелах цілюща і різна за своїм вмістом. В лівому джерелі більш збагачена йодом, а в правому насичена різноманітними фенолами, завдяки яким має цілющі властивості і довго зберігається свіжою.
Від джерела ми вирішуємо пройтись до Острого каменя. Менш ніж 20 хв. по дорозі, яку «забрала річка» і ми біля скель «Острий камінь». До колодязя висіченого під вершиною однієї з скель можна добратись без усілякого спорядження, по звичайній стежці. Проводимо деякий час нагорі, фотографуємо, пробуєм скелелазити. Потім спускаємось вниз лісом. По дорозі натрапляєм на місце шабашів і на останки косулі, невідомо чиєї жертви. Нижче на стежці перша істерика в Галинки – натрапили на двох гадюк, яких успішно минув Назар, навіть не помітивши. До того нам зустрічались тільки вужі.
Після повернення з Острого каменя готуємо на вечерю гречку (нам таки дозволили розпалити вогнище, з умовою, що ми не спалимо заповідник). Під вечір Тустань майже зовсім опустіла, навіть охоронці і працівники каси пішли додому. Після гречки йдемо знову на скелі, де тепер можна вільно полазити, пофотографувати їх без туристів, насолодитись заходом сонця.
Ввечері, біля вогню за цікавими розмовами, непомітно минає час, далеко за північ… Не знаю чому, але чомусь це місце, особливо вночі, вселяло в мене тривогу… В «білому шумі» річки вчувались голоси середньовічних воїнів, було якось тривожно і неспокійно. Непокірна уява малювала щоразу нові і нові страхи… Хотілось втекти в намет, заритись у спальник, щоб якнайшвидше заснути і зустріти ранок нового дня…
Наступного дня, зранку, ми ще сходили у розвідку до скель, що знаходяться справа від скель фортеці (на схемі комплекс скель «Жолоб») і почали збиратись у дорогу. Так як назад вертатись було нецікаво, ми вирішили піти у Східницю, щоб звідти добиратись в Львів. Вийшли ми перед обідом, погода була сонячною і дуже жаркою. Підіймались ми вверх, повз Острий камінь, до дороги, що з’єднує Східницю і Трускавець. Проходить ця дорога повз газові вишки, тому на карті позначена просто як путівець, хоча місцями являє собою добротну дорогу, по якій можна і машиною їхати. Дорогою зустрічаємо багацько змій, до яких навіть Галинка вже звикає.
Східниця нас зустрічає тишиною курортного містечка. Єдине, що запам’яталось – це чимала черга до якогось цілющого джерела і бабки-спекулянтки, що торгували тою водою з тими, кому лінь було стояти в черзі. На автостанції дізнаємось графік маршруток і ціну квитка у Львів – 28.50 з багажем. А в нас всього пару гривень в кишенях. Назар знімає з карточки останню сотню, ми закупляємось морозивом і пивом, після чого йдемо стопити за місто. За період довгих намагань когось зупинити, зупинилось тільки два водії. В одне авто ми не влізли з своїми рюкзаками, зате нам цілком висталило місця у машині аварійної газової служби, з працівниками якої ми весело провели час до Борислава. З Борислава в Трускавець ми підїхали маршруткою, а вже з Трускавця далі до Львова.
Великий сенкс Галині і Назару за хорошу компанію і цікаву подорож!
За багато букофф не вибачаюсь, думаю ви уже звикли… А хто не звик і ліньки читати – ну що я вам зроблю… - Дивіться фото.
_________________
Кожна людина отримує саме те, що хоче. А якщо хтось отримує те, чого він не хотів — значить він хотів саме те, що отримав.
|
|
| Gallinka5 © 01.06.11 13:41:52 |
|
|
 "Дезінформацію!" "Веретільниця-якась-там-ламка", "корисний-для-природи-плазун" - люди добрі! Ото сипляче страшне величезне стерво, шо не хотіло вступатись з дороги, і ледь мене не з*їло (то я вже мовчу про 6 своїх передінфарктних станів і погляд зі сльозами кролика перед удавом) - то безобідна безнога ящірка?!! Аякже! Мені ноги ледь від переляку не віднялись, і голос ледь від крику не зірвала - все, від тепер без лижних товстих штанів і високих кірзових чобіт в Карпати літом не піду. Так і вмерти недовго, коли бачиш таку "красу", шо гріється собі на каменюках прям під ногами... Хух.. Хоча похід був суперський. Як привильно сказав Андрій, "спонтанність" творить інколи прекрасні моменти..
...Безпосереднє запитання Назара "а ти знаєш, шо ми завтра їдем в гори?" не змусило мене довго вагатись, тож я відповіла "ше нє, але добре"  Ідея була хорошою, та маршрут мені геть не подобався, бо з Параскою в мене з*язані ажніяк не найприємніші спогади - на ній я вже була минулого літа після 2 років без підйомів в гори, була з людьми, яким ніби солі в одне місце насипали, тож бігла я на ту гору, намагаючись з усіх сил наздогнати шановну компанію, бачучи перед собою лише вузьку стежинку, і ні краплини Карпатських краєвидів... По дорозі шей згоріла на сонці, тож додому повернулась, наче замучений побитий кіт, і зареклась ше коли-небуть підніматись на ту ... Параску, рівно як і бувати в мальовничому Сколе.. Та шляхи наші, як то кажуть, передбачити буває важко: переконати хлопців поїхати на скелі Довбуша не вдалось, відмазатись від походу також - погода була прекрасною і навіть на поїзд якимось дивом вталось встигнути. Отже, Параска... рррр...
Виявляється, там таки є гарні Карпати! І якшо не гнатись вверх по схилу, тримаючи язик десь на спині, то дуже навіть багато чудових краєвидів/фото. От..))
До самого підйому на вершину для мене було таємницею, куди ж ми вирушимо далі. Я була за ідею піти в Ямельницю подивитись на скелі, хлопці - за водоспад Гуркало, тим більше, враховуючи те, шо "ми вже практично поряд з ним". Ага.. Так я і повірила)) Напевне, не даремно. Бо вже через 2 години пробирання по хащах нєописуємих ми таки вибираємось на дорогу, по якій і топаємо собі вниз. Дорога стає все більш цивілізованішою, надія відшукати таємничий Гуркало все меншою... Але- Еврика! Таки знайшли)) Стільки сміху в мене давно вже не було.. До сих пір, коли згадую шамана-Назара, який своїм "да ладно, чё ты? Хорош!" відлякував/відшаманював грозу (шо таки получилось Мега-позитивних хлопців-туристів з Червонограда, потім - величезні скелі в Тустані, і спроби поскелелазити, які неодмінно закінчувались м*явчанням кота, який викарабкався на дерево, а злізти в нього не може..)) Ввечері, коли не було нікого лишнього, точніше взагалі нікого, крім нас не було - на вершині однієї зі скель дивитись захід сонця, бачити перед собою захоплюючі краєвиди з досить-таки величезонї висоти, пити бальзамчик, і розуміти, шо, напевне, це і є щастя... Класно.. А яка смачнюча зварена на багатті з димком гречка!.. (та і все решта також), а скільки зірок і як вони низько в Карпатах, а як класно говориться про все-все на світі, а ще як класно засинається під шум річки - це, напевне, найкраща в світі колискова... А кунг-фу-сушіння шкарпЁток зранку... Коротше, класні в мене були вихідні. А можливо просто враження від походу на 90% залежить від людей, з якими подорожуєш.. Класні в мене є люди Тож велике дякую за отримані емоції і враження, а про те, шо більше "ніколи-ніколи літом в гори не піду"- то я пожартувала Хочу ше! І багато-багато)) |
|
Правила
Пошук
Список учасників
Мобільна версія
Групи
Зареєструватись
Профіль
Увійти, щоб переглянути приватні повідомлення
Вхід
Насправді це не гадюки, навіть не вужі. Це такий вид ящірок, належить до роду Веретільницеві (Anguis), вид 
А в самців в період "весільних ігр" на спині появляються 
