 Нарешті я дописала другу частину нашої історії, котру почну з того місця, на якому закінчила – перевал Thorong La.
ПРАВИЛЬНІ ГОРИ
Цікаве в підйомі на Thorung La те, що підходиш до нього раптово. Йдеш собі, йдеш, і раптом – перевал. А по відчуттям здається що ще треба години дві йти. Схожі відчуття виникли не в одної мене, тому мабуть це його особливість.
Другою особливістю я б назвала те, що спуск з перевалу тяжчий за підйом. Яким би підйом не був виснажливим, але то були квіточки порівняно з спуском. Можу сказати тільки, що ми 7 днів щоденно проходили по 15-20 кілометрів і набрали 5 кілометрів висоти, але за всі ці 7 днів у мене ні разу не було такої крепатури, як після трьохгодинного спуску з перевалу.
На самому перевалі наша банда вишикувалась в лінієчку і проспівала мені многая літа! Ми піднімались на перевал 1 березня, тобто на моє ДН, і зранку мене дівчата поздоровили, але поки я дійшла до перевалу я встигла геть забути за цей факт. Тому ті многая літа були реально для мене несподіванкою, але якою приємною! Цікаво, чи той перевал коли-небудь чув многая літа? В комплекті до многих літ йшла маленька мяка іграшка, схожа на морську свинку, котра теж на мене справила велике враження, враховуючи, що при таких переходах кожні 100 грам рахуються, а іграшку тягнули аж з Києва. На перевалі ми допили рештки Старого Талінна і вирушили вниз, до Муктінатху, до якого нам потрібно було збавити 1600 м висоти.
Як я казала, спуск той – то було щось, але трек навколо Анапурни це дуже правильний трек, у ньому все взаємопов’язано і розумно розприділене. Спочатку трекер помірно набирає висоту, звикає до холодних вечорів. Умови підйому стають все суворіші, і в той же час красивіші. Це означає, що як би не боліли ноги, але краса навколо така, що мимоволі забуваєш про біль і ідеш, відкривши рота, озираючись навкруг. Ключове слово тут «ідеш». Потім трекер потрохи призвичаюється до висоти і, якщо все благополучно, доходить до перевалу. Чотири години підйому до перевалу, і ось він, сюрприз-сюрприз, перевал, здавалось би далі спуск, все чудово, але хитрий спуск виявляється тяжчим, ніж підйом. Тим не менше позитиву від того, що йдеш вниз, а не верх вистарчає, щоби пройти як мінімум його половину. Наступна половина спуску заставляє задуматись, чи спуск коли-небудь скінчиться, але усі душевні терзання винагороджується вечерею і ночівлею готелі Боб Марлі в Муктінатху.
Про готель Боб Марлі багато відгуків в неті. Але оцінити його прєлєсті може тільки той, хто до того пішки йшов 7 днів і мріяв про тепло останні 4 дні. Призвичаєні до непальского сервісу за стільки днів, ми не чекали, що в готелі будуть динаміки, з яких будуть лунати не піснопіння, а Гоа Транс і Бітлз. Ївши попередні дні з залізних тарілок простий дал бат, можеш оцінити по достїнству наїдки, дбайливо декоровані шеф-поваром. І головне – вечером, коли стемніло, нам під стіл поставили конструкцію з гарячим вугіллям, і нам було тепло в ноги. О, той хто в собачий холод мав вологі холодні ноги, той зрозуміє, що то за рай, коли в ноги тепло від саморобної грубки з гарячим вугіллям. Співчуваю свіженьким туристам, що приїжджають на джипі з Джомсома – їм не доступне задоволення від всіх цих чудес. Зізнаюсь таке шикарне місце як Боб Марлі в останню чергу чекаєш на такій висоті (3800 м) в Непалі.
Вечором був мені ще один сюрприз. Нічого не передвіщало його, аж поки Тарас не сказав, що на ДН потрібно їсти торт і задувати свічки. Після цієї ефектної фрази він виклав маленькі кольорові свічки і сказав, що їх можна втикнути у мій десерт. Вчасно підіспів десерт, але то була гірка смажених яблук, политих шоколадом, тому десерт виявився дещо «невтикабельним». Майстерним рухом руки, яка говорила, що такий розвиток подій передбачувався, Тарас витягнув пів-літрову банку шоколадної Нутелли. Як виявилось, очікуючи моє ДН та міжнародний жіночий день, хлопці вирішили порадувати нас шоколадом, до якого ми, дівчата, як всі знають, маємо слабкість. Тут треба згадати один маленький епізод. Власне кажучи, мова йде про враження, яке справила на Юлю моя 150-грамова баночки крему Нівеа. Я, звичайно, за той час теж зрозуміла, що вона була малость завелика, але регіт Юлі показав масштабність «завеликості». Так от, пів-літрова Нутелла, яка важила мабуть кілограм, і яку хлопці тягнули з Києва, щоб зробити нам сюрприз, не йшла ні в яке порівнянні з тою баночкою Нівеа, і на її фоні виглядала просто громадиною. Ми всі сиділи, відкривши рота, і дивились на цю Нутеллу, приголомшені жестом. На такій висоті, де кожні 100 грам рахуються, то був бомбезний подарунок до ДН та жіночого дня.
В результаті я повтикала свічки в нутеллу і загадала бажання – було забавно дивитись на банку з свічками, вигядала вона як повноцінний торт. Смачнюща була Нутелла, і душевнейший був вечір! Наступний день ми пробули в Боб Марлі, насолоджуючись краєвидами, повітрям, смачною їжею, музикою, остатками Нутелли і взагалі життям!
Від Муктінатху до Джомсома ми вирішили їти пішки, не зважаючи на те, що той шлях можна було проїхати на джипі. Джипів було за весь шлях може 3 або 4, тому пилюка нам не докучала, а краєвиди були просто захопливі. Ця частина треку відрізнялась кольорами від того, що ми бачили до перевалу. Напівмарсіанські гори та плато, широчезне русло висушеної річки Кали-Гандаки, в якій місцевий люд збирав каміння, цікаве селище Кагбені, котре ми між собою називаю Кагбеда, і в якому знайшовся ресторан YakDonalds, котрий я охрестила КагбеДоналдс. Цікавий був перехід, але під вечір я зрозуміла, що йти дорогами, по яким ходить транспорт чомусь фізично тяжче, ніж по гірським стежкам. По цій причині, а ще тому, що Каті з Тімуром треба було все ж по швидше рухатись до цивілізації, ми з Джомсома сіли на автобус до Татопані. Віддаю честь і хвалу непальським водіям автобусів – у нас по дорозі такої ширини не кожен би підписався везти цілий автобус людей. З одного боку відвісна стіна, дорога шириною якраз на автобус, з другого боку найглибше ущелля в світі – 2540 м. І вони ще умудрялись на тому всьому якось роз’їжджатись з зустрічним транспортом!
Як я казала, трек навколо Анапурни – це дуже правильний трек. Продовжуючи раніше почату тему, після Боба Марлі трекера чекатиме 4-5 годинний перехід до Джомсома і ще 5 годин проїзду автобусом по дорозі, на котру можна продавати квитки, як на непальський варіант американських гірок, тільки без пасків безпеки. Після такого випробування трекер потрапляє в Татопані, де йому буде запропоновано погрузити своє бренне тіло в басейн з гарячою водою і замовити гарячого чаю з молоком прямо в басейн. Оце розслабуха! За дві години ми відчули себе зановонародженими.
Розслабились ми аж настільки, що вирішили піти вечором «на діло»... Справа в тому, що походивши по селу, ми не могли не помітити, що по-перше в селі дуже багато апельсинових та мандаринових дерев, плоди з яких нам ніхто не хотів продати (бачте, то декоративні дерева), і по друге місцева пропозиція бананів нас не влаштовувала, а ми ще в день, приїхавши в Татопані, запримітили пальму з гронами бананів. Рішення прийшло саме – піти на дєло... Вечором ми пішли брати пальму. Справа була непроста, так як пальма стояла у всіх на виду посеред пустиря, де зупинялись автобуси. Але діло було вночі, ми вимкнули ліхтарі, і під покровом ночі нарвали десь 20 штук бананів. Я рвала, Юля тримала мене за ноги, щоб я не звалилась з хилої пальми, Христя і Тарас збирали плоди. Час від часу процес переривався приступами невтримного реготу, але зрештою все закінчилось добре, і ми благополучно добрались до номеру, де сподівались поласувати своїми набутками. Але дєло виявилось коварним – усі банани були недозрілими. Їх не можна було їсти! Довелось все повикидувати і задовольнятись позитивом, який принесла вся ця атракція з дєлом 
А наступного дня ми розділились – Тарас і Міча пішли до Annapurna Base Camp, я, Юля і Христя поїхали до Покхари, а Катя і Тімур залишили нас ще день напередодні, щоби встигнути на свій літак. Ми мали надію перестріти їх в Покхарі, звідки вони мали б прямувати до Катманду, а ми мали лишитись там ще на 4 дні. Коли ми прокинулись ранком в Татопані, хлопці вже вирушили в дорогу. Але лишили нам сюрприз. Відчинивши двері ми знайшли біля порогу три апельсини – мабуть як компенсацію великого провального дєла напередодні
БІМБАННЯ
Бімбання наше почалось в Покхарі. Містечко це нас всіх трьох зачарувало. Є різні думки по Покхару, але для нас це було казкове місце.
Почати з того, що містечко це розташувалась у підніжжя великого гімалайського хребта, і звідси починається величезна кількість пішохідних маршрутів до гір Аннапурна, Мачапучаре, Дхаулагірі, Нілгіри та ін. Така близькість до гірського масиву дозволяла нам милуватись видом на всю Анапурну прямо з тераси на даху нашого готелю.
Другою корасаю міста є озеро Фева, котре, як гласить легенда, має божественне походження. Недалеко від берега знаходиться невеличкий острівок, до якого ми з Юлею добрались на каяках. Місцеві жителі називають його «острів дракона». Згідно древньої непальської легенди, колись в озері Фева жив великий дракон. Він систематично наводив жах на місцевих жителів, викрадаючи дітей, дорослих і навіть яків. Але, одного разу він випадково проковтнув величезний мішок марихуани и невдовзі помер від передозу недалеко від берега. Поступово він покрився землею, травою, квітами та деревами, і так утворився невеличкий острівок, на якому зараз знаходиться невеличкий шиваїстський храм Varahi Temple.
Над озером, на високому березі за островом, розташована ступа (пагода). Це Біла Ступа Миру (World Peace Pagoda), і років через 500 вона мабуть стане справжньою цінністю. Наразі основна причина, по якій її варто відвідати, це чудовий вид на озеро Фева та сніжні піки Великого Гімалайського Хребта.
Жили ми, як і всі туристи, в туристичному районі Лейксайд (Lakeside), який розташований, як і слідує з його назви, біля самого берега озера Фева. Тут купа готелей, ресторанів, барів, та інших благ цивілізації, включно з шоппінгом. А яка там атмосфера! Справжній растаманський рай! Очевидно, це пов'язано з тим, що ще в 50-70 роки минулого століття Покхара стала центром тусовки американських та європейських хіпі, нащадки котрих і досі сюди приїжджають. Власне нащадків не цікавлять ні гори, ні озеро, ні природа. Вони приїжджають сюди, щоб послухати Боба Марлі і добряче обкуритись марихуаною. Впізнати їх можна по довгому спутаному волоссю, мутним очам та м’ятому одягу. Ще один тип туристів приїжджає в Покхару просто так, треба ж десь побувати в тому Непалі. Похід по горам їх теж не хвилює, але, щоб не сидіти весь час в запиленому Катманду, вони вирішують приїхати і сюди. Як правило, це вгодовані дяді та тьоті бальзаківського віку. І нарешті третій, найправильніший тип туристів, це ті, хто приїжджає сюди для звершення чи завершення своїх героїчних походів до сніжних вершин Гімалаїв. В даний час для гірських походів в Непалі є два основних напрямки – це район Евересту та район Анапурни. Не буду вдаватись в деталі, але з того, що я прочитала в неті можна зробити висновок, що треки в районі Евересту більш довгі та важкі, і природа там не така різноманітна, як біла Анапурни. Зате там можна зблизька побачити дах світу – легендарний Еверест. Треки ж в районі Анапурни більш різноманітні та цікаві – Всесвітня туристична організація включила їх в десяток найкрасивіших місць світу для піших походів. Тому, якщо ви не фанат Евересту, то для непальського треку можна сміло рекомендувати район Анапурни.
Цілими днями ми гуляли, катались по озеру, відсипались, від’їдались і насолоджувались життям – словом бімбали. «Бімбати» – то нове слово, яке я вивчила за час перебування в Покхарі. Воно означає «бити байдики», але з достоїнством і задоволенням. Кращого слова, яке б описувало, чим ми займались в Покхарі, я не знайде І мабуть ми так собі покращили карму тим відпочинком, що нам не треба було шукати цікавих пригод, вони самі нас знайшли.
РАДІО ТА НЕПАЛЬСЬКЕ ЧУДО
Один раз, гуляли ми так біля озера, коли нас зупинили два гарно вбрані чоловіки. Вони ввічливо спитали, чи можна з нами заговорити, представились, як працівники радіо і спитали, чи не погодились би ми приїхати на місцеве радіо і в прямому ефірі розказати, як нам подобається Покхара, Непал, його люди, які проблеми ми бачимо навколо, що б могли порадити місцевому населенню та туристам, і т д. Не було причин чому б ми не погодились і через два дні за нами приїхали три мотоцикли і відвезли нас на радіостанцію. Ведучий програми, один з наших нових знайомих, провів нас через лабіринти інтерв’ю і попросив нас заспівати якусь українську пісню в прямому ефірі. Ми вибрали Червону руту, і за 2 хвилини рекламної паузи наш новий непальський друг підібрав акомпанемент на гітарі. У мене є запис цієї передачі, якщо цікаво послухати, викладу онлайн.
Після ефіру, наші нові друзі повезли нас до себе додому, щоби познайомити зі своєю родиною. Як виявилось, у них на вихованні було 10 дітей, тільки один з яких був рідний. Всі решта були сироти, чи напівсироти, і ці добрі люди взяли їх на виховання. Треба побачити Непал, умови в котрих живуть люди, щоби зрозуміти, який це Вчинок. Для мене це було виявиом справжнього непальського чуда. Ця родина не має жодної підтримки від держави, заробітки в Непалі самі розумієте які, а все ж вони знаходять гроші на утримання діток та їх виховання. Дітки дуже розвинені, бо наші друзі проводять з ними дуже багато часу. Саме тому вони попросили нас, якщо у нас є час та можливість, провести з дітками пару годин, щоби поспілкуватись з ними. В цьому був абсолютний смисл, адже спілкування з іноземцями допомагає не тільки покращити знання англійської мови, але і комунікативні навики діток. Ми безперечно погодились.
Повернувшись в Лейксайд, ми купили кольорового паперу, клей, олівці, і інші прибамбаси для розвитку дітей. Спочатку ми вирішили провести з ними розминку, потім зробити відкритку до 8 березя – бо наша зустріч відбулась власне у жіночий день, потім провести урок англійської мови і нарешті навчити їх робити орігамі – просту коробочку з паперу. Треба було бачити цих діток в кінці дня – які вони були задоволені! І ми теж були задоволені, що так позитивно і корисно провели день в Покхарі – надіюсь, що коробочки з паперу та відкритки будуть довгою згадкою нашим новим друзям в Покхарі.
Але приближався час відїзду, ми почали збиратись до Катманду. Дорога до столиці Непалу виявилась напрочуд комфортною – з динаміків не лились піснопіння, двері були зачинені протягом усього шляху (!), дорога була широка і не викликала болючих спазмів в шлунку.
Але сама столиця нас вразила, якщо не шокувала. Більш несхожого на столицю міста я в своєму житті не бачила. Не дивлячись на те, що в Катманду зараз проживає біля 900 тисяч людей, столиця Непалу більше схожа на яскраве провінційне село, зі своїми маленькими одно-дво-трьох поверховими цегляними будиночками, і декількома крупними вулицями, по котрим носяться автобуси, мотоцикли, велосипеди, рікші і просто теліжки з коровами.
Суттєво псує враження від прогулянок по місту його погане повітря. Величезна кількість автобусів та грузовиків з ніким не контрольованими вихлопними газами, всюдисуща грязюка та пилюка, плюс саме розташування міста – в низині великої долини – призводить до того, що на багатьох вулицях просто немає чим дихати.
Але тим не менше, яке б це місто не було специфічне, воно призводить дуже сильне враження. Храмовий комплекс Сваямбунатх з мавпочкми, площі Дурбар – резиденції непальських королів, Патан – колишнє непальське княжество, а тепер частина Катманду і багато інших мілких деталей роблять місто незабутнім і казковим.
В Катманду і закінчується моя історія. Ранком я провела дівчат на літак до Делі, а вечором сіла на літак додому. Через тиждень я вітала в Києві Тараса та Мічу, котрі розказували свої яскраві історії про похід до ABC.
Це був у всіх відношення прекрасний, казковий похід, і ми всі, повернувшись додому, відчули приступи равняшки різної тяжкості і глибоке бажання приїхати у цю казкову країну, Непал, ще раз.
------
ось і казочці кінець Дякую вам за ваше терпіння і гарного вам дня! |
Правила
Пошук
Список учасників
Мобільна версія
Групи
Зареєструватись
Профіль
Увійти, щоб переглянути приватні повідомлення
Вхід
