Lviv eXtreme club


Стат ті

08.08.2007
Подорож небом

Якщо ви перепробували всі види розваг, а душа й далі прагне екстриму – спробуйте разом із львівськими пілотами виконати фігури складного пілотажу – “мертву петлю” і “бочку”.

Адреналіну отримаєте стільки, що на рік вистачить. А ще – купу незабутніх вражень. Я спробувала – і відтоді просто закохалася в небо.

Стрибати з літака
 слід униз головою

Зізнаюся чесно: сісти в кабіну літака наважилася не відразу. Однак пілот – інструктор Львівського аероклубу Олег Михаленич – навідріз відмовився давати інтерв’ю, поки не політаю, бо лише після подорожі небом, стверджував він, можна відчути та зрозуміти всі тонкощі його роботи. Що робити? Був лише один вихід – прийняти пропозицію пілота.

Проте лише згоди було замало. Спершу мене скерували на обстеження до медика – тільки після його дозволу можна сісти в кабіну літака. Лікар перевірив артеріальний тиск і оголосив “вирок”: “Тиск трішки підвищений, і зрозуміло чому – ви хвилюєтесь. Однак літати можна”.

Далі довелося пройти інструктаж. Пілот розпочав його з того, що докладно розповів, як евакуюватися, тобто вистрибнути з літака, якщо виникнуть якісь надзвичайні обставини. Стрибати потрібно, казав інструктор, униз головою, та ще й цілитися в крило, бо лише так моє тіло за лічені секунди опиниться між крилом і хвостом літака. Інакше зіткнення з металом не оминути. Я уважно слухала й подумки шепотіла: “Господи, я ще жодного разу не стрибала з парашутом. Зроби так, аби й цього разу не довелося”.

Далі пан Олег розповів, як користуватися “переговорним пунктом”, показав ази керування штурвалом. Після того, коли я, як “Отче наш”, декілька разів повторила все почуте, пілот сказав: “Якщо готова, то злітаємо”. Тієї миті, здавалося, паралізував страх: не знала, що робити, погоджуватися чи, може, все-таки відмовитися, серце, здається, сховалося в п’яти. Та змінити щось було запізно – літак набирав швидкість і невдовзі відірвався від землі.

Лечу. Страх і захоплення – поряд. Поволі оговтуюсь, почуваюся все впевненіше й через декілька хвилин уже забуваю про страх – його витісняє захоплення. Над головою – прозорий купол. Одночасно бачу яскраво-блакитне небо зі сніжно-білими хмаринками й землю, яка щосекунди дедалі більше нагадує чарівний килим. Не знаю, куди дивитися, краса – очей не відведеш.

Найстрашніше – летіти догори ногами

– Якщо готова – можна починати, – чую в навушниках голос пілота.

Не знаю, чи готова, проте автоматично кричу: “Так!” Що тут почалося. Пілот несподівано різко перевернув літак – і мене просто “прибило” до крісла. Сила тяжіння настільки велика, що не можу відірвати від сидіння ні голови, ні рук. Адреналіну в крові – хоч відбавляй. А пілот так само різко виводить літак із “мертвої петлі”. Тоді хочеться несамовито кричати – чи то від радості, чи то від полегшення, проте стримуюся.

Не встигла як слід отямитись, як літак перекосився на ліве крило, потім – на праве, а тоді почав несамовито крутитися, виконуючи фігуру, яку льотчики між собою називають “бочкою”. На щастя, це триває недовго – пілот знову кілька разів крутить літак у повітрі. Перед очима бачу все: небо, землю, спеціально кинутий у кабіні жмут трави, яка застигає у просторі, щоб продемонструвати стан невагомості.

З усіх цих трюків найстрашніше, без сумніву, летіти догори ногами. Таке враження, що літак падає. Прислухаюся до роботи двигуна, і мені здається, що він почав працювати якось не так. “Мабуть, у ньому щось зламалося”, – думаю з жахом. Невже справді доведеться стрибати з парашутом!? І тут пілот повертає літак у “нормальне положення”.

Не повірите, але згодом увійшла в такий азарт, що не хотілося зупинятися, бо після кожної виконаної фігури переповнювало почуття неймовірної насолоди. Крім того, я зрозуміла, що не належу до лякливого десятка. Можливо, вмовила б пілота покружляти ще в небі, але підвів вестибулярний апарат, який не витримав постійного невизначеного положення тіла: почало паморочитися в голові, трішки нудило.

– Мабуть, на сьогодні досить, – кажу пілотові і страшенно жалкую, що така захоплива подорож небом закінчилася. За першої ж нагоди обов’язково повторюю її ще хоч раз.

Життя в небі

Нині у Львівському аероклубі – 25 пілотів. Кожен із них закоханий у небо, літаки, зрештою, у свободу. Хтось пройшов професійну школу пілотування, як, до прикладу, Олег, з яким я літала. Він пілотує вже понад 20 років, за штурвал сів у сімнадцять. Проте є й такі, як я, котрі одного разу прийшли політати, а тепер не уявляють життя без “залізного птаха”.

Льотчики кажуть, що головне – навчитися злітати та сідати, хто це вміє, з упевненістю зможе назвати себе пілотом-початківцем. А навчитися керувати літаком можна за 1,5-2 місяці. Деякі пілоти навіть купили власні літаки. Однак це задоволення не з дешевих – коштує літальний апарат від 50 до 500 тисяч євро. Приїздять до Львова охочі політати й з інших міст України.

Щоб стати пілотом, потрібно мати відмінне здоров’я, пройти відповідне навчання та постійно бути у формі. Для чоловіків, закоханих у небо, здається, не існує інших тем для розмов, окрім літаків: хто як виконав фігуру пілотажу, як приземлився, як вийшов із “мертвої петлі” тощо. А розмови про бізнес, дорогі авто, жінок тут вважають нудними.

Пілоти запропонували цікаву ідею – спостерігати за матчами Євро-2012 із висоти пташиного польоту. Кажуть, що в Європі такі акції вже практикують. Але щоб реалізувати ці плани, потрібні кошти. Все ж льотчики сподіваються, що хтось таки зверне увагу на їхню ідею та на їхній клуб.

Галина Тарабань Львівська газета




© 2001-2017, eXtreme.lviv.ua     При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове
СТАНЬ
ОДНИМ
З НАС


Экстремальный портал VVV.RU