Lviv eXtreme club


Стат ті

29.09.2003
Падаю раз, падаю два, падаю три-и-и...
«Спаслися, добре є»
Падаю раз, падаю два, падаю три-и-и…
Олена ЛАНЬ
Фото Андрія ГРИГОРАША

Ну, “жах”, але ж не “жах, жах” - думала я, згортаючи парашут, на якому щойно стрибнула з колегами-журналістами з висоти 900 метрів з розкритих дверей Ан-2.

Хоча ще якихось три хвилини тому моє серце по-зрадницькому вистукувало аритмічне “SOS”, поки я каменем загальною вагою близько 80 кілограмів зі свистом неслася до землі, щиросердно визнаючи “падаю раз, падаю два, падаю три…”.

Якщо чесно, набагато більше хотілося тричі вимовити дуже популярну лайку про неналежну поведінку чужої матері. Перед вилітом досвідчені парашутисти запевняли нас, що це теж відповідає трьом нескінченно довгим секундам, після яких нарешті можна смикнути заповітне кільце, що відкриває парашут. Однак як співробітнику відділу культури довелося обійтися більш цензурним варіантом.

Кільце, що вимагало зусиль у 16 кг, ковзнуло вниз з такою легкістю, немов вискочило з паза саме. Ривок – і я зависла у повітрі так нерухомо, начебто земного тяжіння не існувало. Навколо розлилася приголомшлива тиша і спокій. Я наче розчинилася у повітрі, відчуваючи таке дивне єднання з нескінченним і вільним простором неба, яке знайти на землі просто неможливо.

Трохи нижче від мене над полем летовища “Цунів” зависла моя колега з редакції Інна Пукіш, яку понесло під хмари нездоланне бажання довести собі, що вона МОЖЕ ЦЕ ЗРОБИТИ.

Мій парашут легко погойдував вітер. Між сімома “чайниками” першого заходу у неповоротких десантних парашутах Д5, як птахи, носилися на яскравих керованих “крилах” спортсмени Львівського авіаційно-спортивного клубу. “Запаску розблокувала?”- пролітаючи трохи нижче від мене, прокричав Геннадій Дідур”. “Так, все гаразд”. - “Добре, обережніше з приземленням!”

Приземлятися явно не хотілося, та земля «підсувалася» до мене разом зі своїми лісами, озерами і прямокутничками городів. “Лечу, це я лечу”, - саме час було сказати мені, як раптом до мене дійшло КУДИ. На перших і єдиних загальних зборах любителів гострих відчуттів зі ЗМІ Львова ми всі письмово заприсяглися не порушувати “заходів безпеки при виконанні стрибків з парашутом”. Зокрема, “свідомо не приземлятися на місця укладення парашутів, злітно-посадочну смугу і місце завантаження вертольота чи літака”. От туди-то мене “свідомо” і несло. Брати з відсутності інстинкту самозбереження, які ще кілька хвилин тому співчутливо махали рукою услід нашому першому заходу, обіцяли не згадувати лихим словом, в разі чого понаписувати поетичних некрологів, ставали дедалі більшими. Разом з інструкторами, розстеленими парашутами, будкою керівника польотами і двома літаками з дуже непривабливими гвинтами, що “вирячилися” мені кудись у район поясу. “Прилетіла пташка”, - думала я, похапцем перебираючи у пам’яті сто одну пораду нашого інструктора Андрія Кулика, що звучали у нього під спільним гаслом “Спаслися, добре є”. Він шпигував нас ними тоді, коли ми дружними рядами медіа-сосисок бовталися у тренувальних “постромках” і вивчали механізм пересування строп. “Керування Д5-им просте, як на фірі, - звучало десь під моїм шоломом. - Куди тягнеш - туди їдеш. І взагалі, якщо хтось вирішив красиво піти з життя, - не вийде. У Д5 чотири ступені захисту “від дурня”. У нас не ховають”. Тоді навіщо в сусідньому будинку так завбачливо розташували фірму ритуальних послуг, куди попервах необачно забрела Інна Пукіш. “Ви літати?” - співчутливо запитують там тих, хто помилився дверима. І при цьому усміхаються ТАК, що ти відразу почитаєш замислюватись, а чи не зазирнути до місцевого “меню”...

Ці думки пролітали у моїй голові, поки руки щосили “били по гальмах”, тобто натягували задні “вільні кінці” моєї 83-метрової шовкової “фіри”. Гальмувала я так затято, що практично загасила швидкість падіння, і зійшла на землю, акі по сходах. Удару, що чекало моє надто цікавське єство, не було, хоча трохи пізніше заступник редактора газети “Україна і час” Ігор Антощак зламав собі під час приземлення на те саме поле ногу. (Всього “Медіа-клуб” зібрав на аеродромі “Цунів” 35 пишучих, фільмуючих та фотографуючих мисливців за адреналіном.)

“Гаси купол!” - почула я чийсь крик, проїжджаючи по землі за своїм парашутом повз найближчий літак. Просто сказати “Гаси!”, коли твій купол “легким порухом руки” перетворився на вітрило! На щастя, мені швидко прийшли на допомогу.

“Як добре, що я не зняла светр”,- думала я, прикидаючи кількість подряпин, які могла заробити, якби бурила землю у сорочечці чи футболці. “Хочете, покажу щось цікаве?” - інтригуюче запитав за кілька хвилин у жіночого флангу першого заходу “чайників” Геннадій і простягнув фотографії абсолютно оголеної дівчини, прив’язаної до інструктора, який стрибає з парашутом. Такої моторошної деформації тіла я ще не бачила і вдруге з любов’ю подивилася на свій одяг. Потоки повітря так зім’яли груди і живіт молодої жінки, що вона дуже була схожою на гумову ляльку. “Це студентка з Києва, - пояснював він нам. - Стрибає в оточенні фотографів. Дівчата-парашутистки взагалі запеклий народ. Два роки тому на відкритій першості Львівської області з парашутного спорту мене обійшла Мар’яна Ішутіна, яка була... на третьому місяці вагітності! Вона стала першою у категорії B. Я знаю випадок, коли парашутистка стрибала навіть з переломом руки. Попросила в лікарні накласти рожевий гіпс, щоб було не так помітно на медогляді, – і в небо. Ваш парашут просто величезний порівняно з тим, на чому літають професіонали. Розмір спортивного “крила” в середньому 12-16 квадратних метрів, та й це далеко не межа. До речі, далеко не найдорожче “крило” коштує близько 3000-5000 Убитих Єнотів. За такі гроші машину можна купити. А найменше “крило” світу розробили американці – 6,8 кв. м, з ним стрибають “камікадзе”. Таких в Україні від сили чоловік п’ять. За їхніми плечима тисячі стрибків, - звичайні польоти їх вже “не вставляють”, і тому вони часто переходять на стрибки з мостів, будинків і скель. Український “Стриж” - 17 кв. м – конструктори зараз теж зменшують. Це унікальний парашут. Аналогічні випускає тільки Франція та США, Англії до цього далеко. До речі, два роки тому українська фірма з Феодосії “Передові технології парашутобудівництва” розробила для Китаю “крило” для стрибків з дуже великих висот (від 8 до 10 км). Його площа змінюється від 19 кв. м до 34 кв. м. Натомість американці створити таке не змогли”.

У фіналі-апофеозі акції “На крилах безодні” усім журналістам урочисто вручили по пляшці фірмової горілки “Медіа-клубу” “Автопілот”. Шкода тільки, що пити мені її не можна. У побічних ефектах вживання, дбайливо зазначених на наклейці плящини з тилу, білим по синьому написано: “втрата страху і пам’яті”. Забути відчуття польоту?! НІЗАЩО!

На фото: Інна Пукіш та Олена Лань з чесно вистрибаною пляшкою «Автопілоту» біля вже «рідного» Ан-2.
Олена Лань, "Високий замок", 2003 рік, вересень, 25 (№181(2613))




© 2001-2017, eXtreme.lviv.ua     При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове
СТАНЬ
ОДНИМ
З НАС


Экстремальный портал VVV.RU