Lviv eXtreme club


Стат ті

25.06.2002
Мій перший парашутний стрибок (подорожні нотатки людини, що падає з літака)

Мій перший парашутний стрибок
(подорожні нотатки людини, що падає з літака)

 

Це сталося вчора – 22 червня 2002 року. Цей день мав усі шанси стати одним із сотень звичайних, нічим не примітних днів, натомість став одним з найоригінальніших і найпамятніших, таким, що запамятається на все життя.

Але про все по порядку.

Вже досить довго при слові “екстрим” в мені прокидаються відповідні емоції, почуття, бажання, мрії, спогади… Серед моїх захоплень та особистих досягнень – одиночні зимові походи в гори, одиночний дводенний 100-кілометровий піший похід з двома ночівлями під відкритим небом без намету і спальника (молодість, молодість…), а також автостоп, купання під водоспадом в різні пори року, гірські лижі, кілька спроб альпінізму. Тобто, екстрим здебільшого наземний. А от до живого літака ближче, ніж на 50 метрів, ніколи не підходив.

Одвічне бажання політати та пострибати почало втілюватись у життя відтоді, як потрапив на нову роботу. В силу різних обставин (купа справ, погана погода) перший стрибок відкладався. Але цього тижня зірки сказали: Стрибай! (Пішов!)

У четвер була попередня підготовка в авіаклубі. Зосереджені першоразники широко відкритими очима та вухами вловлювали інформацію, за що треба смикати і за що смикати не можна, як поводити себе в екстремальних ситуаціях… Одна з найнеприємніших – при розкритті парашут зачепився за хвіст літака. Якщо з літака показують ніж, – треба впіймати ніж, обрізати стропи і приземлитись на запасному парашуті; якщо показують опущений донизу великий палець, – доведеться сідати разом з літаком; якщо ж показують карабін… (мався на увазі той карабін на шнурку, який зачіпляєш за кільце, а потім тебе затягують в літак, але тут веселий Jump Master Кулик вирішив пожартувати: “Якщо показують карабін, це значить, що зараз пристрелять – щоб довго не мучився…”) Загалом, попередня підготовка потрібна і корисна, хоча там і розповідають ну зовсім очевидні речі.

Наступного ранку одразу кинувся до компютера: російський сайт погоди “Фобос” (Ну і назва! – не інакше як від грецького “фобос” – страх, жах) лякав дощами і зливами. Але веб-майтер Саша заспокоював: мовляв, у вільному падінні ти летиш, маючи прискорення таке ж, як краплі дощу, і напевне не намокнеш. Коли ж розкриється парашут, він буде діяти, як здоровенна парасоля, так що, хіба що пролітаючи крізь хмару, можеш ноги намочити.

Тим не менше, попри туманний ранок, день видався ясним і сонячним. В електричці бувалі парашутисти травили байки та гортали екстремальний часопис “Вєртікальний мір”. Потім від станції до аеродрому Цунів йшли босоніж по мокрій траві. Потім – короткий медогляд. Потім я спостерігав, як добрий мєнт Вєталь, в якого три з половиною сотні стрибків, вправно складав мій парашут Д-5 (під номером 28) 1984-го року народження. Далі обїдались малиною і суницями в кущах біля аеродрому, розбивали старт – ставили “чаклуна”, що показує напрям і силу вітру, розстеляли столи…

Тут приїхала романтична пара молодих людей, що вирішили побратись просто в повітрі. Наречена – в елегантних білих шкіряних шортах та білому шкіряному піджаку, наречений – в чорних джинсових шортах та потертій футболці (Потім цю парочку скинули з літака на озеро в Задорожному).

…Старенька машина підвезла до літака наші парашути. Мені випало стрибати в першому, так би мовити, заході (або, скоріше, “зальоті”). Вдягаємо парашути, потім інструктори ретельно по кілька разів перевіряють, чи все підігнано, защеплено, підтягнуто, чи добре встановлено прилади, прикріплено запасні парашути, затягнуто шоломи часів ІІ світової війни. Процедура необхідна, але не з найприємніших – незважаючи на спеку, стрибати треба в штанах та куртці з довгими рукавами, ще й 20-кілограмовий парашутець гріє. Першоразники шикуються по черзі – від найважчого до найлегшого. Досвідченіші парашутисти заспокоюють – все буде Ок, ще жоден парашутист не пролетів мимо землі, і т.д. Думаю, про себе вони підсміювались над нами, називаючи першоразниками і першачками. З іншого боку, не сумніваюсь: всі вони нам безмежно заздрили, і кожен з них з радістю проміняв би, скажімо, другий і третій стрибок на один-єдиний перший, або, наприклад, стрибки з десятого по пятнадцятий…

Ну от, інструктор командує: “Наліво!” І – до літака. В літаку сідаю навпроти дверей та круглого ілюмінатора, задовільняючи цікавість першого повітряного польоту.

Старий-добрий АН-2 вирулює на злітну смугу, розганяється і зовсім непомітно відривається від землі. Очима через вікно та вестибулярним апаратом спостерігаю за набором висоти. Іноді літачок потрапляє в повітряні ями – ніби провалюється, а потім знову виринає. Не те, щоб моторошно, але не зовсім комфортно.

В цей час Ігор звертає мою увагу на хмари під нами. Він, напевно, думає, що я боюсь чи хвилююсь. Мушу розчарувати, – аніскільки. Можливо, є щось таке на підсвідомому рівні, що втілюється у прискорене на пару ударів серцебиття чи неконтрольовані біохімічні реакції, свідомо – розумію, що весь політ підкоряється законам фізики, механіки і зовсім незначним чином – теорії ймовірностей :-)) Пробую зобразити на обличчі щось на кшталт посмішки. Виходить, здається, досить переконливо, хоча й дещо напружено.

…Здається, потрібну висоту набрали – десь під 1100 метрів. Тарас відкриває двері і кидає для пристрілки вантаж на стабілізуючому парашутику. Поки він спостерігає за падінням вантажу, я спостерігаю за полем, яке чомусь не горизонтальне, а нахилене під незрозумілим кутом.

Двері зачиняються, вирулюємо на пряму над зоною висадки. Перша партія першоразників – 3 чол. (я був першим у другій партії) один за одним розчиняються за бортом літака. Виходимо на друге коло. Гудок сповіщає: пора готуватись до стрибка. В тому туго затягнутому шоломі зразка ІІ світової війни пронизливий гудок має інформативний, а не психологічний характер (хто чув, той зрозуміє). Пару секунд Тарас вдивляється за борт, потім безкомпромісно кричить: “Четвертий, пятий – підйом!” Двері відчиняються, а за ними – повітря, земля, хмари, вітер. Стаю лівою ногою на край, праву відставляю назад, ноги напружені, права рука тримає кільце, захищена ліою рукою. Дивлюсь на випускаючого, котрий ось-ось крикне: “Пішов!”. Далі – мов сповільнена зйомка:

Читаю по Тарасових губах слово “Пішов”, чую, як у ліве (ближнє) вухо крізь шолом одна за одною залітають літери: П – і – ш – о – в, і знак оклику, що мав би символізувати об’єктивність та остаточність попередніх літер. Якась із півкуль головного мозку аналізує сприйняту інформацію (зрештою, що тут аналізувати, коли і так все ясно!) і посилає сигнал мязам – напружити і розпрямити ноги.

Поштовх мав бути сильним, але зустрічний повітряний потік відкидає мене трохи назад. Частково інстинктивно, частково в результаті попередньої підготовки піджимаю ноги під себе. В такому положенні струмінь повітря і туману (якраз налетів на уламок хмарки) легко розвертає мене в горизонтальному положенні – обличчям до Антона (або місця, з якого я щойно стрибав, за моїми підрахунками. Але я міг і помилятись). Стабілізуючий парашутик не дає обертатись у вертикальній площині. Трохи оговтавшись, рахую: П’ятсот двадцять один, – П’ятсот двадцять два, – Що там далі? – Ага, П’ятсот двадцять три! – Кільце! Машинально, ніби робив це вже сотні разів, смикаю кільце від себе і в бік, а потім ще секунди дві-три насолоджуюсь найприємнішим у світі звуком – шурхотом, з яким парашут виривається на волю з тісного наплечника. Цей звук – величний, мов симфонія Бетговена, експресивний та сильний, як скрипковий концерт Вівальді, добрий і спокійний, як мамина колискова, та ніжний, мов голос коханої…

Остаточно зорієнтувавшись, де верх і де низ, піднімаю голову догори, звідки світить велике біле сонце – круглий купол мого парашута. І весь світ – під ногами. Як і попереджав Ігор, одразу після розкриття здається, що ти завис і зовсім не опускаєшся.

Часу до приземлення – ціла вічність, ще можна встигнути подумати, який сьогодні чудовий день, який прекрасний цей світ, і кому я присвячую цей стрибок.

Здається, я трохи замріявся і ледь не забув розчекувати прилад, який на висоті 800 метрів автоматично випускає запасний парашут. Розчековую прилад вчасно – через півхвилини він з характерним звуком спрацьовує вхолосту (але спрацьовує, що мене дуже тішить!) Якби забув про прилад – довелось би курам на сміх сідати на двох парашутах.

Мій круглий нейлоновий друг Д-5 є принципово некерованим і не передбачає жодного втручання у свій (наш) вільний політ. Коли вже все, що від мене вимагалось, я зробив, можна покрутитись – розгледітись на колег парашутистів, які відчувають, напевно, те ж саме, що і я; можна вивчати краєвиди, гадаючи, куди ж понесе мене вітер – у ліс, в карєр чи на лінію електропередач. А можна не забивати собі голову такими не вартими уваги дурницями і, наприклад, попідтягуватись на стропах.

З якогось моменту земля починає наближатись все швидше і швидше. Розвертаюсь спиною до вітру, ноги разом , трохи зігнуті і напружені, ступні паралельні до поверхні. Якщо поводитись відповідно до очевидних правил поведінки, приземлення відбувається досить мяко, майже комфортно і без наслідків.

Попри безмежну спокусу втриматись на ногах, валюсь на бік, і мене накриває парашутом – разом з тисячами коників, мурах та польових квітів. Можна б іще полежати обличчям догори, насолоджуючись своєю радістю, але треба встати і помахати рукою – в мене все гаразд. Та ні – в мене все просто супер, мені добре і радісно!

Згортаю парашут в сумку, туди ж – кільце (яке я весь час тримав в руці відтоді, як вирвав десь з-під серця), шолом та куртку. Вітер відніс мене таки далеченько від місця старту, але цю відстань із 25-кілограмовою сумкою на плечі я подолаю зі швидкістю спринтера…

А потім були щирі привітання друзів, святковий обід з пельменями та пивом. Потім я спостерігав за стрибками парашутних гуру, валявся на траві під сонцем, ходив на руках. Хотів би стрибнути в той же день ще раз, але першоразникам більше одного стрибка в день – зась. Потім повертався додому в невидимих орденах і медалях, з невидимим ореолом слави над головою…

Що мені снилось тієї ночі? – Нічого: вражень за день виявилось достатньо.

І ще одне. Кажуть, в екстремальних ситуаціях у людини перед очима прискореним фільмом пробігає минуле життя – народження, дитинство, юність… Не знаю, не бачив. Бачив майбутнє – ту його частину, що стосується парашутів. Можу впевнено сказати – місце для парашутних стрибків в моєму майбутньому є. Скільки їх буде, – пять, двадцять чи триста, – не знаю, але знаю точно, що цей перший не є останнім, тобто, пробачте, крайнім.

Олексій Панченко




© 2001-2017, eXtreme.lviv.ua     При використанні матеріалів посилання на джерело обов'язкове
СТАНЬ
ОДНИМ
З НАС


Экстремальный портал VVV.RU